Герой Майдану став депутатом Луцької міської ради

Артем Запотоцький — герой Майдану в інвалідному візку — став депутатом Луцької міської ради.

У 2014 році останньому передноворічному номері ми розповідали про цього молодого чоловіка, який у 35 років учився заново ходити. Він — один із тих, хто був важко поранений на Майдані 20 лютого. Лікувався в Ізраїлі. На жаль, поки що — в інвалідному візку. Але ні в якому разі не почувається безпомічним

Це той випадок, коли лікарі не беруться щось прогнозувати. Теоретично, як каже сам Артем, усе має бути добре. На це «добре», що насамперед залежить від Божої волі, і надіється чоловік. І не просто надіється: аби м’язи не атрофувались і суглоби не втратили рухливості, щоб бути у формі, щодня робить фізичні вправи. Про це ми з Артемом говорили вже тоді, коли зустрілися не лише з ним, а й із його дружиною Тетяною, — про подружжя, яке ростить двох дітей (на фото), ми розповідали в рубриці «Любить! Не любить». Силу духу героя Майдану, його віру у краще засвідчили слова: «Стану на ноги, і ми з Тетяною візьмемо церковний шлюб».
А на останніх місцевих виборах Артем, який, до речі, удостоєний ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, став депутатом Луцької міської ради від БПП «Солідарність». І це теж — свідчення його активної життєвої позиції.
Коли мова зайшла про те, завдяки яким людям він став таким, яким є, чоловік насамперед сказав:
— Не пригадую вже, кому належать ці слова, але я їх колись почув і запам’ятав на все подальше життя: «Не буває сильних людей з простим минулим». Серед того, що було у моєму непростому минулому, — звичайно, спорт. Займався я боксом. А це дуже травматичний вид спорту. Буває, що після першого спарингу вирішується — піде людина далі чи, як кажуть, зійде з дистанції.
Якщо конкретніше про людей говорити, то це мої тренери Анатолій Кобель, Микола Галюк, Сергій Мельниченко, з якими я займався у клубі «Золота рукавичка». Без боксу, без названих мною тренерів не було б тієї впевненості, яка в мені є. Не було б наполегливості, про яку можна коротко сказати: йти вперед і не здаватись. Адже скільки-то разів були моменти, коли ти відчував, що програєш — ось-ось здасишся. Тут дуже важливо повірити, що той один-єдиний, дуже важкий крок може бути кроком до перемоги. А ще у мене є кредо: до інших треба ставитись так, як би ти хотів, щоб ставились до тебе. Це для мене не просто слова — я прагну так жити.

Якщо повернутися до Майдану, до того, що непросте випробування випало на мою долю, то хочу сказати ще й таке: «За кожним сильним чоловіком стоїть не менш сильна його кохана дружина». Коли я їхав до Києва на Євромайдан вже після 30 листопада, тобто після того, коли розігнали студентів, жорстоко їх побивши, то розумів, що це — не Помаранчева революція. У нас із Тетяною росло двоє дітей (доньці тоді було лише трохи більш як півроку), які могли залишитися без батька. Я це теж розумів, але інакше не могло бути. Бо, власне, заради них, їхнього майбутнього, їхав із друзями туди, де вирішувалось майбутнє України.

Спілкувалась  Катерина ЗУБЧУК

Матеріал опублікований у незалежній громадсько-політичній газеті “Волинь-нова

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*