Юрій Дмитрук – кандидат у депутати Волиньради. Балотується за списками «Блоку Петра Порошенка «Солідарність». Він – професійний військовий, капітан запасу. Щоправда, з лав ЗСУ в мирний час пішов через скрутне матеріальне становище. Знайшов себе у бізнесі. А з початком неоголошеної війни з Росією став добровольцем і зі зброєю в руках боронив на лінії вогню наш спокій тут, у далекому від розривів снарядів та смертей Луцьку.
Нині він вирішив стати політиком, чи, точніше кажучи, доєднатися до місцевого самоврядування. Має намір вибороти мандат депутата облради в окрузі №49 у Луцьку. Години часу, звичайно, замало, аби повністю зрозуміти людину, яку бачиш вперше. Але все ж для того, аби зробити висновок, що за Юрія Дмитрука таки варто віддати свій голос, його відповідей у цьому інтерв’ю більш ніж достатньо.
– Спілкування хочу розпочати, так б мовити, з минулого часу. Ви – професійний військовий. Чому обрали саме цей фах?
– Хотів цього ще з дитинства. Була мрія стати або льотчиком, або військовим. Льотчиком – не судилося, тому збулася мрія про фах військового.
– Як було вступати?
– Давали направлення з військкоматів, а далі – на власній ініціативі. Коли я вступав до Бакінського вищого загальновійськового командного училища імені Верховної Азербайджанської РСР, то там починалися неоднозначні події у Сумгаїті і самому Баку. Ніхто не думав, що станеться така біда й різня у Нагірному Карабасі. До речі, коли я приїхав вступати, в Баку була введена комендантська година. І мене з рюкзаком за плечима патруль одразу зловив, розпитував, куди я приїхав, чому вночі вештаюся. Потім відвезли мене у військове училище. Я там переночував, а вже зранку подав заяву на вступ. 
– Ви учасник військової кампанії в Нагірному Карабасі як курсант училища. У якій були тоді ролі і чи змінилося сприйняття тієї ситуації зараз, через призму подій, які відбуваються в нашій державі?
– Тоді мені виповнилося 19 років. Було до цього зовсім інше ставлення в Радянському Союзі – пропаганда діяла чудово. Але ми, курсанти, не виступали на якійсь стороні конфлікту – просто рятували людей, яких вирізали сім’ями. Ми гуртували їх і вивозили вірмен на територію Вірменії або формували конвої, забезпечували людям прохід, інколи охороняли від можливих нападів.
– Загалом розкажіть трохи про Вашу військову службу.
– Після подій у Карабасі Радянський Союз розвалився, тоді Україна і, відповідно, Азербайджан отримали незалежність. Ми останні виходили з республіки: передали склади, які ще були там зі зброєю, і нас завантажили на військові літаки. Частину людей, за бажання – навіть українців, переводили на територію Російської Федерації, аби закінчити навчання у військових училищах. Я обрав Київ і потрапив у Київське командно-тактичне військове училище (з ухилом на розвідку). Після закінчення навчання мене розподілили у Волинську область, у Володимир-Волинський лейтенантом, командиром взводу. 
– Ви також служили на військовому аеродромі Луцька?
– Так склалося, що, зважаючи на сімейні обставини, мені довелося перевестися. Це була служба не за спеціальністю, начальник станції АРМС.
– І все ж Ви там були. З огляду на те, що тривалий час велися дискусії, Ви якою бачите подальшу долю аеродрому?
– Я вам скажу, що там дуже хороша база. Чи варто, наприклад, його віддавати у приватні руки – ні, у жодному випадку. Це повинна бути державна структура. Така моя однозначна думка. Його варто було б використовувати як цивільний аеропорт, але, за наявності тих подій, які ми маємо зараз, тобто фактично війни, впевнений, що у нас потрібно зробити цивільно-військовий аеродром, як, наприклад, Львівський. Принаймні на цей момент моя думка така.
– Після того, як звільнилися з лав Збройних сил України, стали підприємцем?
– Ні, не одразу. Я став заступником директора у благодійному фонді «Єднання». Це фонд, який вперше об’єднав ветеранів Другої світової війни з Радянського Союзу і Німеччини. Після цього були побудовані пам’ятники загиблим і в Першій, і в Другій світових війнах. Ми розбирали казарми на території Німеччини – англійські, німецькі. Тривала демілітаризація, тож дахи й вікна з військових об’єктів тут розподіляли по церквах, школах, монастирях.
– Розкажіть трохи більше про цю роботу, бо, я думаю, вона має безпосередній стосунок до нашого майбутнього.
– Чому?
– Ви кажете, що єдналися ветерани Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини, так? В Україні після закінчення цієї війни на Сході, очевидно, мають відбутися схожі процеси. Всіх учасників теперішньої війни з обох сторін конфлікту явно не можна зараз ізолювати одне від одного…
– Якщо так відверто сказати, то, як на мене, на це потрібен час, тому що свіжі рани, вони глибокі. Хоч як би зараз намагалися об’єднати Схід і Захід, це нереально. Життя таке. Є в мене багато знайомих, у яких родичі проживають на окупованій території. І вони, з «того» боку, кажуть: «Ми вам не пробачимо». Відповідно ми, і я в тому числі, їм не можемо багато чого пробачити. Я не те щоб на них злий. Насправді через наш блокпост проїжджало багато мирних тамтешніх жителів – прекрасні адекватні люди. Просто їх дуже зомбували телевізором. 
– На вашу думку, на Сході не було правильної, проукраїнської, державної політики?
– Думаю, так. Був втрачений момент, коли ці люди отримали «удар по голові» пропагандою. Східняки, які їй піддалися, стали на той бік – зайняли проросійську позицію. Щоправда, потім я бачив людей, які визнавали свої помилки. Але є й інші – ті, що визнавати помилок не хочуть. І творять вони страшні діла.
– Наразі Ви хто?
– Наразі я директор благодійного фонду «Європейський дім». За час його діяльності ми організували доставку гуманітарних вантажів, розмитнили й розподілили їх (в основному – на військовий шпиталь і на лікарні в Луцьку). Зокрема, надавали білизну, постільну білизну, одяг для медперсоналу, ліжка для шпиталю; на школи передали парти, дошки, багато стільців. 
– Дозволю собі зауважити, що саме про цей благодійний фонд не чула. З якого часу він діє і чому «таємно»?
– Він не таємний. Мене запитували, чому ми нікого не кличемо з представників преси чи телебачення на наші передачі-вручення. А навіщо? Багато ми чого передавали, зокрема чимало речей – у зону АТО.
– Із якого часу почав діяти фонд?
– Я демобілізувався 27 березня 2015 року (це перша хвиля). Отож, мені запропонували очолити цей фонд. Тобто він і раніше діяв, але згодом припинив роботу. То зібрали знову засновників фонду і фактично з квітня почали реальні справи.
– А чому закинули підприємницьку діяльність?
– Нині вона не на часі. Зараз всі телефонують: і хлопці мої, і чужі. Маємо багато зв’язків із тими, хто ще воює. Вони дзвонять і просять то планшети для роти вогневої підтримки, то тепловізор, то одяг чи взуття. От день-два тому відправили на Схід 60 ковдр, бо хлопцям холодно. 
– Ще одна частинка Вашої біографії – Майдан Гідності. Ви були у вирі подій у Києві. Однак у мене – питання, на яке прошу відповісти з висоти тих двох років, що минули вже після нього: чому ті, хто прийшов до влади через смерть патріотів уже після режиму Януковича, так і не змогли провести реформ і започаткувати нову політичну реальність?
– Вони роблять страшенну помилку. Коли ми перебували в зоні АТО, в Дебальцевому, наша влада не дала нам, тим, хто захищав Батьківщину, можливості проголосувати на виборах. Вона бавиться з вогнем. Якщо міністри-прокурори-правоохоронці зараз не перестануть показувати фейкові затримання тих же прокурорів, а потім їх призначати на посади в Антикорупційний комітет, то вони дограються.
– Попри всі ці моменти, Ви зараз стали членом команди Президента Порошенка. Чому саме такий вибір?
– Це не мій вибір. Просто ця партійна сила запропонувала мені від неї балотуватися. У мене до «Блоку Петра Порошенка «Солідарність» теж є багато запитань. Це провладна партія. І якщо я туди пішов, то це не означає, що повністю з усім згідний. Вважаю, що доведеться й там дещо змінювати, вказувати на їхні помилки. Членом партії я не є.
– Ви – учасник АТО. Де саме проходили службу, за яких обставин і чому пішли добровольцем?
– Коли почалися бойові дії на Сході, я і ще кілька моїх товаришів пішли в військовий комісаріат, написали заяви, що хочемо, аби при потребі і при можливості нас призвали на службу. За деякий час мене мобілізували до обласного військового комісаріату, в відділ територіальної оборони. Мене це, звичайно, не влаштувало, я написав рапорт. Тоді мені дали вибір: або 51 ОМБР, або 1-й батальйон територіальної оборони «Волинь», який тоді саме формували. Приєднався до останнього. Я був командиром стрілецької роти. Навчали хлопців, намагалися їм «відтягнути» терміни потрапляння на передову – мусили краще підготувати людей, щоб здобули нові навики або ж відновили ті, які набули при проходженні строкової служби. Бо мобілізовували навіть тих чоловіків, які взагалі не мали стосунку до війська ніколи. Це все треба було організувати. Після навчань виконували бойові завдання на території Сумської та Чернігівської областей, поблизу кордону. Тоді було скупчення великої кількості військ з боку Російської Федерації, існувала ймовірність вторгнення з того боку. Після цього нам дали наказ рухатися на Схід. І ми вже у складі батальйону виконували бойові завдання в районі міста Дебальцевого.
– В Україні прийнято «вимальовувати» вигідну історію. Однак, як на мене, люди для неповторення помилок мають знати її правдивою, хоч яка вона гірка. Отож, скажіть як учасник бойових дій: що українці повинні знати про війну на Сході? Що там є таке, чого немає в офіційних джерелах інформації, але воно мусить залишитися в пам’яті народу?
– Найбільша проблема, болюча проблема – те, що наш генеральний штаб не спланував жодної успішної операції, яка дала би контрдію тим операціям, які проводили по той бік. Наприклад, будучи в Дебальцевому, ми з комбатом помітили, що почали поступово відводити артилерію. Я зрозумів: місто буде здане. А його можна було втримати елементарно. Якісь фейкові перемир’я… Хлопців розстрілюють на передовій, а їх ніхто не підтримує. Взаємодія військ жахлива – між артилерією і тими підрозділами, які перебували на передовій. Даєш координати, а вони починають відпрацьовувати через годину, коли вже нікого нема… Інколи й взагалі ніхто не «працює». Бували дні, коли з шостої ранку до дванадцятої ночі навіть чаю не могли собі заварити, бо тільки ховалися, як щурі, і дивилися, чи не ведеться якийсь наступ. Нещирість абсолютна від командування… Нещирість чи здача інтересів… Постійно по нас вели обстріли з Єнакіївського металургійного заводу, який належить Ринату Ахметову. Від нас ніхто туди й одного снаряду не запустив.
– А Ви спілкувалися з місцевим населенням?
– Спілкувалися. Дехто кричав неадекватно. Але після нашого перебування аж до моменту ротації думка про нас змінилася абсолютно. Правда, щойно ми заступили, то найперше в Інтернеті з’явилася інформація про те, що приїхали бандерівці з Волині. І нібито відібрані лише ті, у кого батько чи дід були в УПА. Була інформація, що в Булавинському ми зібрали всіх ветеранів, змусили їх викопати тих, що вже повимирали, та ще й співати бандерівських пісень. Потім пам’ятаю писанину, що ми поїдали дітей. Коли роздавали цукерки, то написали, що ми не любимо худих дітей, тому їх підгодовуємо. Наприкінці вже, коли ми їхали, люди не хотіли, аби батальйон «Волинь» залишав їх. За час ротації до нас звикли.
– Кричуща проблема – забезпечення армії. Влада рапортує про те, що вона робить. Але завжди було і досі є безліч роботи у волонтерів…
– На момент початку війни, аби не волонтери, забезпечення було жахливе. Я не знаю, як виконували б бойові завдання. Проблеми була навіть із постачанням води. Не обдумали, як на передових позиціях провести тимчасову ротацію для того, щоб помити людей. У нас за три місяці не було нормальної лазні. Навіть, перепрошую, підтиралися вологими серветками, намагалися підтримувати чистоту. Помитися стало справжньою проблемою, я не говорю вже про попрати. Взимку також була страшенна проблема з водою: бочка, в якій її зберігали, замерзала. Проблема страшенна стояла і з інженерним обладнанням, особливо на перших позиціях. Адже ґрунт неймовірно тяжкий і його десь 50 сантиметрів. А далі – камінь: як хочеш, так і вкопуйся.
– Попри це, бойовий дух був. Як вдавалося його підтримувати?
– Я можу згадати багато хлопців, справжніх героїв. Найдорожчою для мене була та людина, яка не «наступала» на склянку. З цим боровся дуже. Можливо, мене хтось і засуджував, але, коли ми повернулися сюди, дехто з тих, хто був мною покараний, мені ж і дякував. У принципі ми добилися тверезості в нашому колективі. І хоч батальйон складався не з кадрових офіцерів, бо багато хто отримував звання після закінчення вишу, перевірки й різні комісії, що приїздили до нас, просто дивувалися, яка в нас була організація цього всього. І дух у нас дуже сильний був. Я хвилювався за тих 22-річних хлопців: як вони себе поведуть під час першого обстрілу, першого вогневого контакту, коли буде справжній стрілецький бій. І був дуже приємно здивований, що ні страху, ні паніки не було. А потім просто пишався ними ще не раз. Вони навіть у найтяжчі хвилини знаходили моменти для жартів. Зараз я вже впевнений: дисципліна та героїзм – саме ті речі, які допомогли батальйону виконати завдання і повернутися до рідних.
– Повернення до мирного життя. Правда така, що чимало людей не усвідомлюють, що навіть зараз, коли настало так зване перемир’я, війна триває і гинуть чиїсь сини чи доньки, які стали на захист Вітчизни. Як Вам було адаптуватися?
– Найбільший шок щодо «там» і «тут» пережив, коли після демобілізації приїхали орієнтовно до Харківської області. Це вже відчувалася велика різниця між територією, де йдуть обстріли, і тим, що відбувалося тут. У такі моменти починаєш цінувати побут, розуміти, що таке тепло, що таке помитися. Але водночас, коли приїжджаєш сюди, просто бере шок від того, що одна частина народу воює, а друга навіть на підсвідомості не відчуває, що йде війна. Зараз, наприклад, до мене дзвонять голови сільських рад і розповідають про хлопців, у яких є реальні проблеми з адаптацією. Дехто замикається в собі, дехто п’є. Якщо їм не допомогти, вони просто пропадуть.
– Учасників Революції Гідності та учасників антитерористичної операції, як у нас прийнято називати цю війну, використали, на жаль, під час виборчих перегонів до парламенту. Ви особисто не остерігаєтеся цього стосовно себе? І для чого йдете в депутати Волинської обласної ради?
– Звичайно, нас хочуть використати для своєї реклами. Але я не буду дарувати лавочки перед виборами чи ще щось таке. У мене на це, відверто кажучи, нема коштів. Але, якщо стану депутатом, максимально намагатимусь вибити з бюджету гроші на користь і найперші потреби громади. Бо це ж – податки тих самих людей. І забезпечити прозорі тендери, щоб компанії, які їх освоюють, дійсно працювали за ринковими цінами, а не заробляли гроші. Друге велике питання, чому я пішов на вибори, – в країні війна, і вона вже принесла чимало складних негативних моментів. Дуже багато поранених хлопців, із якими я зараз тісно працюю. Є проблеми зі встановленням діагнозу, із видаленням осколків, з психікою демобілізованих – дехто й досі, як вип’є, починає копати окопи. Вважаю, що в області мусить бути прийнята програма адаптації та реабілітації учасників АТО, яка буде спрямована на вирішення всіх цих проблем.
– Чи впевнені Ви в тому, що у випадку обрання зможете бути самостійним гравцем у місцевому політикумі? Тому що, на жаль, досвід місцевих виборів доводить, що від кого йдеш, під дудку того й танцюєш.
– Ну, по перше, жодна політична сила і жодна «дудка» не має на мене чим натиснути. У мене нема власного бізнесу, я від них повністю не залежний. І в мене після останніх подій, після Майдану, після війни, дуже сильно змінився світогляд. Зараз я розумію, що найважливіше – справедливість, чесність і порядність.
– «На мою думку, наша ключова проблема – це безпека». Це один із постулатів Вашої передвиборчої агітаційної продукції. Що саме Ви хочете донести виборцям?
–У нас багато місцин на Волині, де дійсно потрібно приділити значну увагу безпеці проживання людей. Це і проблеми з питною водою, каналізацією, й різноманітні екологічні забруднення через викиди у ґрунт та атмосферу. Безпека у самому Луцьку – вуличне освітлення, якість доріг, благоустрій. І це все залежить в основному від місцевої влади, тобто від тих, за кого люди проголосують 25 жовтня.
– Сильний чоловік сильний тільки тоді, коли в нього є підтримка. Хто за спиною в Юрія Дмитрука?
–У мене за спиною справжня скеля – моя дружина і двоє діток. Дружина мене дуже сильно підтримувала. Я пішов добровольцем – вона взялася за волонтерство: організувала збір продуктів та одягу. То навіть коли відправляла якісь передачі нам, робила це по-особливому. От яблука…. Кожне яблуко візьме, замотає його в папірець, на якому намалює то квіточку, то ялинку… Коли розгортаєш його там, то так приємно. І ніби трохи дому на передовій.
– А діти?
– Дорослі. Синові 22 роки, доньці – 18.
– Тобто син, з огляду на вік, міг би бути бійцем АТО, так само, як і Ви. А поряд гинули однолітки Ваших дітей…
– Що, якщо чесно, то згадувати страшно… У мене був хлопець-танкіст із 17-ї танкової бригади – Олег Жук – одноліток мого сина. Я його так беріг. У нього мама – інвалід і лише сестра, батька не було. Не знаю, як його призвали. Ох і хлопець воював! Я його інколи навіть за руку відтягував. Хотів сюди його забрати… На жаль, він загинув. Це для мене досі велика трагедія. А тоді я два дні нікого не хотів навіть бачити…
– Коли дружина дізналася про те, що Ви йдете до війська добровольцем? До подачі документів чи після? Як це сприйняла?
– Моя дружина – в душі патріот такий, що, дай Боже, кожному. Вона мене не зрозуміла б, якби я не написав заяви. Але переживала страшенно, дуже схудла.
– «Мій план дій – чесно працювати на користь виборців 49-го округу та України». З огляду на те, що це місцеві вибори: в чому проблеми 49-го округу?
– У кожному з масивів округу – свої негаразди: на Вересневому і Львівській – якісне водопостачання і каналізація, на Гнідаві – неприємні запахи, ДПЗ – значні витрати населення на комунальні послуги. Загалом всіх об’єднують проблеми ремонту доріг, благоустрою дворів, освітлення вулиць, вивозу сміття і прибирання снігу. Словом, роботи – непочатий край. А ще, якщо мені вдасться стати депутатом, я перш за все хочу навести лад у податковій. Маю дуже багато знайомих, які чесно ведуть бізнес, вчасно сплачують податки, але отримують відмову по відшкодуванню ПДВ. У мене з податківцями були дуже нехороші нюанси. Вони вчинили не як офіцери податкової поліції, а як останні злодії – вкрали деталі до тепловізорів. Спершу затримали, потім погодилися повернути, за трохи сказали, що віддадуть гроші. Я не погодився і запропонував: хочуть вернути – хай перерахують на рахунок благодійного фонду. Тоді вони будуть знати, що кошти проконтрольовані, тож я їх собі не заберу. Почувши це, невідь-чому вони одразу передумали і з грошима, і зі всім. То, якщо я потраплю у депутати, то все зроблю, аби подібних ситуацій не було ні в кого.
Розмовляла Ольга БУЛКОВСЬКА
За матеріалами Волинського інформаційного порталу