На жаль, у багатьох мажоритарних округах так і не навчилися голосувати за справжніх законотворців, – Дмитро Лубінець на Волині

Останнім часом на Волині все частіше можна побачити народного депутата України, мажоритарника з Волновахи Дмитра Лубінця. Нещодавно цей населений пункт на Донеччині і Луцьк стали містами-побратимами, тож народний обранець, за його ж словами, робить свій внесок у «зшивання» країни. А днями у Луцьку відкрилася його громадська приймальня. Власне, Волинський інформаційний портал спілкувався з Дмитром Лубінцем у перший день її роботи, тож говорили у перерві між зустрічами з місцевими жителями, які приходили зі своїми проблемами до нардепа. Варто зауважити, що з Дмитром Валерійовичем ми розмовляли то українською, то російською. Хоча народний обранець вільно володіє державною, втім, переконаний: мова – не показник патріотизму і російськомовні патріоти на Сході України люблять нашу державу не менше, ніж україномовні.  Про це повідомляє Волинський інформаційний портал.

– Дмитре Валерійовичу, будучи обраним у Волновасі, у Луцьку ви відкрили свою громадську приймальню. Що стало поштовхом до цього рішення і чого очікуєте від її роботи?

– Знаєте, ми приїхали організовувати підписання угоди між містами-побратимами Волновахою і Луцьком. А після повернення до Києва поцікавився у секретаріаті фракції, хто відповідальний серед народних депутатів за Волинську область. Запитав, із ким спілкуватися, бо мені дуже сподобалася співпраця з вашою областю, з міським головою Луцька Миколою Романюком, і хотів своїми зусиллями допомогти людині, яка відповідальна перед фракцією за Волинь. Із подивом для себе почув, що немає відповідальних за Волинь серед найбільшої фракції – Блоку Петра Порошенка. Чому? Жодного мажоритарника, котрий переміг на виборах до парламенту, область не змогла отримати. Та й серед тих людей, які обиралися за списком, не було представника Волині. Так виникла ідея – як одному із найбільш активних народних депутатів мені запропонували: якщо ти так переживаєш за Волинську область, у тебе там міста-побратими з’явилися… Є бажання – бери. Я підтвердив своє бажання, це було проголосовано на засіданні фракції. Так я став куратором Волинської області від Блоку Петра Порошенка. Зразу виникли моменти: як співпрацювати, як допомагати області, як розвивати партійну структуру. Мене познайомили з Романом В’ячеславовичем Романюком. Це, на мій погляд, дуже сильна людина як керівник обласного осередку партії. Я не всіх керівників по Україні знаю, але з десятком знайомий. Серед них – після керівника Донецького осередку найбільш потужний – керівник Волинського. Я вже маю п’ять своїх приймалень: у себе на окрузі, в місті Маріуполь як найбільш наближеному до мого округу, у місті Краматорську, Великій Новоселівці. Шосту ми відкриваємо у Луцьку. Перш за все співпраця народного депутата, на мій погляд, проходить таким чином, що гарно працює партійна система, партійна організація, у людей є зв’язок із вищим керівництвом держави. Через що ми можемо це робити? Через приймальні народного депутата.Роман В’ячеславович має зв’язки на обласному рівні, але є питання дуже великі, які можна вирішити тільки на вищому рівні. Тоді люди бачать, що щось вирішується. У приймальню можна зайти з маленьким питанням, з великим питанням, отримати інформацію, хто що робить на рівні керівництва держави, куди ми рухаємося, які в нас погляди.

– Волноваха і Луцьк підписали Меморандум про співпрацю. Це яскравий приклад єднання Сходу і Заходу. Але чому обрали саме Луцьк, а не будь-яке інше місто Західної України?

– Перш за все, на жаль, причиною стали трагічні події 22 травня минулого року, коли під Волновахою розстріляли 51-шу бригаду і загинуло 18 хлопців. Із них четверо – з міста Луцька. Це перша подія, яка змусила всіх задуматися. Для нас, для міста Волноваха, війна почалася саме 22-го числа. Причому мої волонтери виявилися першими на полі цього бою. Зокрема, один із них з’явився там через 30 хвилин після розстрілу. Він викликав туди автомобілі медиків і завдяки йому, без пафосних слів, людей 5-6 врятували. Він витягнув їх сам, вантажив у машини, всі ми підключилися до допомоги, доставляли хлопців у лікарні, здавали кров, знаходили медикаменти. З самого початку влада в нас у Волновасі особливо не захищала Україну. Сепаратистські настрої у нас на перший час переважали на той момент. Тоді перед лікарнями почали збиратися люди, кричати, що треба викидати з лікарень військових: поранені, не поранені – неважливо. А військові не могли застосовувати зброю проти мирного населення. Тому ми збирали своїх хлопців, спортсменів, захищали їх. Потім швидко знайшли можливості, знайшли вертолітні майданчики, звідки забирали поранених. Пізніше, через два дні, ми займалися питаннями доставки загиблих сюди, на Волинь. Тому з цієї трагічної події почалася співпраця Волновахи і Луцька. Після цього до нас у Волноваху приїздили хлопці з Волинського управління СБУ, в нас керівником Волноваського міжрайвідділу СБУ став представник Волинського управління.Потім почалися зв’язки волонтерів, почалася плідна співпраця. І коли я тільки став народним депутатом, виникла ідея знайти якесь місто-побратим, бо Волноваха мала тільки два міста-побратими в Російській Федерації і абсолютно не мала партнерів ні в Європі, ні в Україні. Коли я почув, що місто Луцьк саме шукає міста-побратими, то кинув все і приїхав до мера. Зізнаюся, що дуже поважаю Миколу Ярославовича Романюка, адже я його не вмовляв абсолютно. Єдина умова була, щоби сім’ї чотирьох загиблих у Волновасі хлопців не були проти такої співпраці. Цим займався секретар міської ради: він їх усіх обдзвонив, від усіх отримав згоду, і після цього ми підписали меморандум.

– Що це дало для обох міст?

– Меморандум – це скоріше підписана декларація про наміри. Але допомогу ми почали отримувати одразу ж. Зразу в Луцьк приїхала делегація з Волновахи, ми тут пробули два дні. Мер міста Сергій Демченко подивився, яка співпраця Луцька з побратимами в Європі. Є чому повчитися. Першим результатом стало, що мер міста Волновахи завдяки меру Луцька був включений в делегацію і з’їздив у Польщу. Наскільки мені відомо, зараз ведуться переговори, щоб місто-партнер Волновахи з’явилося і в Польщі. Після того Микола Ярославович приїхав із волинянами: з депутатами міської, обласної ради до нас у Волноваху. Ми вже отримали допомогу. Вони приїхали не з порожніми руками, а з допомогою: починаючи від якихось дрібних речей, закінчуючи достатньо потужними дороговартісними електростанціями, був навіть один тепловізор. Крім допомоги військовим, вони привезли дуже багато допомоги переселенцям і дітям. У міській раді приблизно сто сімей отримали продуктові набори, маленьким дітям вручили м’які іграшки з Волині. Далі Меморандум ми почали втілювати в життя – Волноваська лікарня завдяки співпраці отримала німецький реанімобіль із повним комплектом обладнання.

– А діти з Волновахи відвідали Луцьк…

– Зараз відбувається те, що я вважаю найважливішим, – група з 68 дітей і 11 вчителів із Волновахи приїхала в місто Луцьк. Описати те, як їх зустрічають, можу однією фразою. Вчителі, коли розмовляли з директором гімназії №4 Олександром Андрійовичем Мишковцем після двох днів перебування, сказали таку фразу: «Ви нас тут так приймаєте… Ми переживаємо, що ми там в себе будемо розповідати, а ніхто не повірить, що так люди можуть приймати: безкорисно, зі всією душею, щиро». Зразу проявляється донбаський менталітет. Коли я приїхав, вчителі почали запитувати: а скільки відшкодовують фінансів сім’ям, які приймають дітей із Волновахи. У них просто шок, що люди можуть робити це абсолютно безкорисно: приймати їх, кудись возити, купувати речі. Причому, наскільки я знаю, кожна дитина, яка потрапила у сім’ю, зразу ж отримала якісь подарунки. Деяких дітей просто возили на ринки і купили нові речі: від звичайного взуття до хорошого дорогого верхнього одягу. Тому така співпраця найважливіша. 24 роки ніхто не займався побудовою патріотизму у нас на Донбасі. 24 роки ніхто нам не розповідав, що ми – єдина країна. Донбас жив сам по собі. І проблема в тому і полягає, що нам всі ці роки розповідали: «Ми ніби й Україна, але ми Донбас. А Донбас – це перш за все розумні, трудолюбиві люди (це так і є), тому ми годуємо всю Україну (а це ж не правда), на коліна нас ніхто не ставив і не поставить, ми завжди Києву покажемо свою жорстку позицію, Київ завжди з нами буде рахуватися». От ми ці результати і пожинаємо.

– Невже різниця в менталітеті Сходу і Заходу така велика?

– Різниця в тому, що навесні минулого року моя родина потрапила сюди, в місто Луцьк, на Волинь, і мій син, палкий патріот України, дзвонить мені і з таким захопленням каже: «Тату, ти уявляєш, щодня тут піднімають Прапор України і співають Гімн». У нас не те що Гімн не співають, у нас не у всіх школах є українська символіка. Тому неможливо поміняти картинку у людей старшого покоління. Можна повпливати на людей середнього віку, умовно кажучи, від 30 до 50 років, але на це треба витратити дуже багато зусиль. І тільки діти – покоління, яке достатньо швидко розвивається. Діти можуть подивитися своїми очима, що насправді відбувається: чи є тут бандерівці, чи принижують тут людей, які розмовляють російською мовою. Діти приїхали сюди на кілька днів, і я впевнений, що в особі цих 68-ми «перших ластівок» ми отримаємо людей, які, повернувшись у рідне місто, розкажуть, що там живуть такі ж українці, що російськомовні люди відчували себе комфортно, ніхто їх не ображав, навпаки – всі намагалися допомогти, приймали на найвищому рівні.

– Чи будуть ще подібні акції?

– Це перший приїзд. Я думаю, що на другий буде утричі більше дітей. Потім спробуємо організувати поїздку дітей з Волині до нас, на узбережжя Азовського моря, аби вони подивилися, як живе Донбас, побачили, що насправді там теж дуже багато патріотів, які себе яскраво проявили. Є таке нехороше слово, не люблю його вживати… Але нам треба «зшити» Україну, бо навіть у Луцьку Микола Романюк із подивом розповідав, що в міста немає побратимів в Україні, бо ніхто ніколи не думав, що цим теж треба займатися. У Луцька є двадцять міст-побратимів у Європі, невдовзі буде ще один – у Норвегії, а побратимів зі Сходу України не було, як і у нас. Ми будували міждержавні відносини: Схід налагоджував співпрацю з Російською Федерацією, а Західна Україні – будувала зв’язки з Європейським союзом. А в результаті всі забували, що ці зв’язки повинні були рано чи пізно розхитати Україну. Зараз ми займаємося тим, чим повинні були займатися у 91-му році: всім показувати, що, де б ти не жив, ти патріот України; на якій мові ти б не розмовляв, ти любиш свою країну.

– Ви говорили, що на початку війни у Волновасі переважали сепаратистські настрої. Як зараз змінилися погляди населення?

– Рік тому, навесні, часто запитували: у відсотковому співвідношенні хто за Україну, а хто – проти? Я завжди казав: 20 % на 20 %. 20 % – за Україну, 20 % – дуже виступають проти. Натомість 60 % абсолютно все одно. Вони не розуміли, в чому різниця, їм аби лиш не стріляли. На сьогодні ситуація змінилася. Наразі я оцінюю, що в самому місті Волноваха, у мене на окрузі, приблизно 60 % однозначно за Україну, 20 % проти, 20 % ще не розуміють, навіщо їм це треба. Наприклад, наскільки ми у себе на окрузі міняємо картинку сприйняття дійсності максимально кардинально. Наприклад, у Первомайському районі (це теж мій округ, біля Маріуполя) ми зуміли відзначити роковини Небесної Сотні. Можете собі уявити: у Донецькій області зібрали повний зал, мало того, ми змусили голову районної ради від Партії Регіонів, який сам розповідав, що «хунта прийшла, бендерівці в Києві засіли», вибачитися перед всім залом за дії Партії Регіонів. А ще рік назад, будучи на Майдані, намагався про це взагалі не розповідати, бо була різко негативна реакція на це все. Нині ж нам вдається всі свята відзначати з національною символікою. У нас була Масляна. Ми її святкували, як зазвичай, але при цьому люди намагалися використовувати національну символіку. У тому ж Первомайському районі встановили національний рекорд: із млинців зробили карту України, напекли найбільшу кількість млинців в Україні – 6 тисяч, із яких 2 тисячі роздали переселенцям, 2 тисячі відправили на передову, а 2 тисячі відправили в місто Донецьк, щоб люди, які лишилися на тій території, відчули, що ми від них не відмовляємося. Може, це теж змусить їх переосмислити, що відбувається у нашій країні.

– Ви відвідали різні куточки Волині, спілкувалися з людьми. Які найперше питання порушували?

– Ми були на зустрічі з шахтарями. У вас там великі проблеми з відкриттям десятої шахти. Це десь 1,2 мільярда гривень. На дев’ятій шахті потрібно 15 мільйонів. На першу шахту – десь п’ятдесят мільйонів. На обласному рівні навіть губернатор не може це зробити, тільки через співпрацю із народним депутатом можна пробувати це вирішити.

– А окрім шахт, з якими ще проблемами стикнулися?

– Ми запропонували поправки до Бюджетного кодексу України, які стосуються і Волинської області теж. Це перш за все питання наповнення місцевих бюджетів за рахунок розвитку та розподілу коштів, щоб не всі кошти йшли до державного та обласного бюджетів. Вони повинні залишатися на місцях. Це питання і питання шахтарів як найбільш болючі. Ще є проблема сміттєзвалища у Ківерцях. Уже є співпраця з губернатором, він готовий сміттєпереробний завод внести до фонду регіонального розвитку. Наскільки нам відомо, там сума приблизно 1,6 мільйона гривень і вона вже закладена. Проблема доріг теж є. Але коли після Донецької області приїжджаєш на Волинь, то тут ідеальні дороги (сміється).

– Вибори до парламенту відбувалися після Революції Гідності, і в суспільстві переважала думка, що в Раду мають зайти нові обличчя. Але все ж у Верховній Раді опинилося чимало депутатів «з досвідом», серед яких – і доволі одіозні особистості. Наскільки відрізняється робота нових обранців від більш «досвідчених» колег?

– Різниця дуже велика. Усіх народних депутатів, які перший раз потрапили до Верховної Ради, видно зразу. Чому? Це, по-перше, більш молоді люди, більш енергійні. Я коли приходжу на якісь заходи: круглі столи, якісь експертні висновки, парламентські слухання, відверто кажучи, бачу одні й ті ж обличчя. Депутати, які першого разу в Раді, більш енергійні, їх зразу видно. Є депутати й такі, як ви сказали, – одіозні особистості. На мій погляд, Верховна Рада у нас змінилася, але не настільки, наскільки очікував народ Але, на превеликий жаль, у нас народ у багатьох мажоритарних округах так і не навчився голосувати за справжніх законотворців. Знову потрапило дуже багато людей, які мають великий бізнес. Ми зразу бачимо, що їм просто не дуже потрібно бути в залі Верховної Ради, вони значну частину часу відсутні на засіданнях. Це вже їхня позиція. У них є бізнес – вони його розвивають. Тільки тоді, коли наші люди будуть дуже ретельно підходити до виборів, до особистостей, за яких потрібно голосувати, тоді Верховна Рада, я впевнений, зміниться десь відсотків на дев’яносто.

– У період виборів дуже багато критики лунало на адресу політичних сил, які брали до себе в команду комбатів, людей, які «засвітилися» і мали б викликати довіру електорату. Чи виправдав себе такий вибір і як працюють ці люди в Раді?

– Більшість комбатів у нас було в лавах «Народного фронту». За соцопитуваннями зараз ми бачимо, що «Народний фронт» в рази втратив свій рейтинг. Тому це не моя особиста думка, а думка людей, що таки не виправдали. Комбат – це дуже добре. У нього дуже добре виходить захищати Батьківщину. Це люди достойні, це люди-герої. Я як людина невоєнна вклоняюсь перед людьми, які добровільно пішли на війну, на Схід захищати свою державу. Але у Верховній Раді повинні бути нардепи-законотворці, які знають, що змінювати, і знають, як змінювати. Дуже часто комбати не відповідають цим критеріям. Але час покаже. Є дуже багато людей, які швидко вчаться. Не хочу називати якісь прізвища, але серед комбатів я бачу людей, які змінюються: хтось записався на якісь курси, хтось думає вступати до якихось навчальних закладів і здобувати освіту. Але є й такі люди, які потрапили до Верховної Ради – і все, життя налагодилося.

– Нині в Україні – війна, а отже, потрібні чіткі й конкретні рішення. Проте, як бачимо, без популізму не обійтися. Наскільки гостро ця проблема постає, на вашу думку як депутата. І як із цим боротися?

– Дуже гостро, тому що дуже багато популістських заходів, популістських висловів, але, на превеликий жаль, дуже мало практичних втілень. Є така проблема. Як боротися? Те, що восени будуть вибори до місцевих рад – це дуже добре. Тому що політики, особливо керівники фракцій, зараз розуміють, що тільки популізмом до місцевих рад їхні товариші з партій не потраплять. Тобто треба робити якісь конкретні кроки, щось насправді зробити. Я знаю, що наш бюджет цього не витримає, але, якщо б у нас вибори до Верховної Ради та місцевих рад були раз на два роки, це було б дуже добре. Тоді б – ніякого популізму. Вчора закінчилися вибори – сьогодні вже треба готуватися до наступних виборів. Чим саме? Доводити людям, що, якщо ви за нас проголосували, то ви проголосували тому, що ми дієва команда, ми в змозі змінювати, ми в змозі щось робити. Неважливо, депутатом якого рівня є депутат від БПП: це обранець сільської, міської, районної, обласної чи Верховної Ради – всі вони повинні працювати кожного дня. Ми, відкриваючи нашу приймальню, розуміли, що вона повинна працювати щодня. Краще її не відкривати, ніж тримати закритою.

– Щодо місцевих виборів. Як ви гадаєте, наскільки якісно зміниться склад місцевих рад з огляду на досвід недавніх парламентських виборів?

– Думаю, що тенденція змін, як і у Верховній Раді, приблизно збережеться: місцеві ради зміняться орієнтовно на 50 %.

– Чи спілкуєтеся ви у Верховній Раді з волинськими нардепами?

– Так, дуже близько знайомі з Ігорем Лапіним, постійно з ним спілкуюся. Ми знайомі з ним приблизно десять років. Людина воювала. Це вже повага. Як народний депутат – не хочу нічого казати. Це, перш за все, люди, виборці повинні показати. Якщо в їхньому розумінні Ігор Лапін хороший депутат, на місцевих виборах вони будуть голосувати за представників «Народного фронту». Знайомий з Ігорем Гузем. Не дуже близько, але знайомий, спілкуємося. Із іншими народними депутатами не знайомий. Єремеєва, Івахіва і Мартиняка не знаю, але з огляду на свою роботу щодо шахтарів, якщо потрібна буде їхня підтримка, думаю, будемо з ними спілкуватися.

– Ви представляєте пропрезидентську політичну силу. Петро Порошенко у вересні задекларував стратегію розвитку «Україна–2020». Але нині бачимо, що вже 2015 рік, а стан справ не дуже покращився. Наскільки реально, на вашу думку, втілити цю стратегію в життя?

– Якщо не закінчиться на Сході нашої країни війна з Російською Федерацією, то дуже важко буде втілити це в життя. Але я впевнений, що ті зусилля, які прикладає пан Президент, всі ми, депутати із найбільшої у Верховній Раді фракції, повинні допомогти, і цей конфлікт буде закінчений. А там побачимо. З нами Бог. Україна переможе.

– І насамкінець. Чи є у планах якісь принципові для вас законопроекти, які б ви дуже хотіли ухвалити?

– Так. Це енергозбереження. Зараз працює команда серйозних фахівців, юристів. Ми налагодили співпрацю з громадськими організаціями в галузі енергозбереження. Я абсолютно впевнений, що тільки коли ми створимо для кожної окремої особи можливість економити, тільки тоді в країні почнеться справжнє енергозбереження. На сьогодні все, що стосується електроенергії, має такі умови: у нас є лічильник, ми бачимо і, якщо хочемо зекономити, ми самі купуємо енергоефективні лампи, замінюємо стару побутову техніку на нову, ми самі на це впливаємо. А що стосується енергоефективності у використанні російського газу – нічого не зроблено. Чому? Коли в нас у містах є старе обладнання в котельнях, є старі перегони, коли взимку йдеш і бачиш, де лежить труба з котельні, бо там навіть в мороз зелена трава, то всі ми розуміємо, що обігріваємо землю. А людям при цьому ми не створюємо умов для енергозбереження. Ми не даємо їм можливості отримати автономне опалення. Тільки коли людина сама впливає на енергозбереження, має свій лічильник, газовий котел, вона зразу стає зацікавлена в тому, щоб поставити нові енергозберігаючі вікна, нові вхідні двері, утеплити свою оселю ззовні, зсередини. Якщо в нас дуже холодно на вулиці, людина більше газу використовує, якщо більш-менш тепла погода, вона вимикає опалення зовсім. Я знаю багато сімей, які мають автономну систему опалення і які економлять практично щогодини. Йдуть на роботу – вимикають на цілий день опалення. Я сам проводив аналіз, скільки сплачують і як ставляться до енергозбереження родини, у яких є підключення до централізованого опалення і ті, які мають автономне опалення. Ті люди, які підключені до централізованого, ніяк не впливають на розмір оплати, вони ні в чому не зацікавлені. Мало того, коли на вулиці вже тепла погода, до батарей неможливо доторкнутися, вони відчиняють вікна. А потім ми кажемо, що купуємо російський газ за такою ціною.

Тобто нині у мене цей законопроект найважливіший і я його хочу вже десь за місяць презентувати, щоб максимальне число людей мало можливість до початку наступного опалювального сезону отримати автономне опалення. І ще один законопроект, який вже зареєстрований, – це Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Дуже серйозний документ, над яким ми працювали з європейськими фахівцями два роки. Та команда, яка його розробляла, запросила мене як практика. Я як юрист за другою вищою освітою дуже хочу змінити систему адвокатури на краще. Спілкувалася Владислава ЖОРНЯК